Від перекладачки

Вікторія Наріжна, перекладачка Вікторія Наріжна, перекладачка

Уперше я прочитала щось із доробку Семюела Ділейні, коли була дівчиною-підлітком, і це були його романи «Вавилон-17» та «Нова». Ці книжки він написав молодим іще чоловіком, не аж настільки старшим за мене, його юну читачку. За «Вавилон-17» Ділейні вперше отримав премію «Неб’юла» в категорії «Найкращий роман»: тепер престижну і всесвітньо відому, а тоді ще молоду американську нагороду для письменників у жанрі наукової фантастики (її було засновано на рік раніше, в 1966-му, і першим відзначеним романом стала «Дюна» Френка Герберта). Втім не можна сказати, що саме цей роман приніс Ділейні відомість: він почав публікуватися дуже рано, у віці двадцяти років, і «Вавилон-17» був уже сьомим виданим його романом, а всі попередні були добре прийняті як публікою, так і критиками.

У підлітковому віці мене найбільше підкупила його вибаглива уява. Складні хірургічні операції, які робляться з естетичною лише метою, наче татуювання в наші дні, космічні кораблі, що з’єднуються зі своїми пілотами в єдину нервову систему, привиди мертвих людей, які виконують на зорельотах роботу, непосильну для живих, — усе це було так химерно та заворожливо. Усе це було так несхоже на Роберта Хайнлайна, Генрі Каттнера або Андре Нортон, якими я зачитувалася в той самий час (пізніше я відкрию для себе Філіпа Діка, якого поставлю в один ряд за нестримну химерність ідей та образів, але до цього ще довго).

Минули роки, мені захотілося перечитати роман, який так вразив мене в дитинстві, і я, на той час уже дипломована філологиня, з подивом виявила, що це не лише історія про яскравих персонажів у незвичайному світі — це ще й ідеальний роман про мову. Написаний з тією пристрастю до мови, з тією вірою в неї як у визначальну силу людського буття, яку я відчуваю і сама.

В основу роману покладено гіпотезу лінгвістичного релятивізму, відому також як гіпотеза Сепіра—Ворфа. У своєму радикальному формулюванні ця гіпотеза твердить, що мова визначає мислення, а мовні категорії обмежують та визначають категорії когнітивні. І хоча протягом двадцятого століття ця гіпотеза в такому формулюванні не знайшла підтвердження й утратила підтримку науковців, питання про те, як саме мова та її обмеження чи, навпаки, можливості впливають на наше пізнання і сприйняття світу, залишається відкритим і цікавим для багатьох лінгвістів, психологів, філософів, антропологів.

Залишається воно цікавим та захопливим і для мене. З того моменту, як я вдруге закохалась у «Вавилон-17», я мріяла перекласти цей роман. Але при думці звернутися з такою пропозицією до котрогось із видавництв мене охоплювали несподівані ревнощі. Мені мріялося мати контроль над цим сентиментальним для мене проектом, викохати і випестити кожну його сторінку. Можливо, це було не найрозумніше (і вже точно не найраціональніше) рішення, але зрештою я вирішила видати цей роман самостійно. Це стало можливо за допомоги мого чоловіка, Ігоря Петровського, який надав мені безцінну організаційну, фінансову та моральну підтримку, та мого товариша, художника Дмитра Бідняка, який підключився до проекту з великим ентузіазмом та оживив образи роману в ілюстраціях.

Так сталося, що це — перше видання Семюела Ділейні українською. Це дуже несправедливо щодо цього цікавого та впливового автора, і я щиро сподіваюся, що інші перекладачі та видавці невдовзі продовжать знайомити з його текстами українських читачів.

Вікторія Наріжна,

перекладачка.